* * *

У повені думок страшні слова.

І все дзвенять, дзвенять і не згасають.

Немов, позичені нам у права,

Повільно і безжально убивають

 

Якби ж слова словами залишались

Напевно, фраза не була б страшна,

Та голоси по радіо не помилялись:

Увага всім! Війна! Війна!

 

Серця згорали від страшних думок

І Батьківщина умивалася сльозами.

Хтось про смертельний думав ще порок,

Когось уже торкалась смерть губами.

 

Під звуки пісні йшли солдати вперто

Ні свист гармат, ні кулі повз чола

Не зупиняли їх – вони готові вмерти,

Аби лиш Батьківщина їх жила!

 

Тоді вони на обмін йшли свідомо,

Щоб ми жили —  свої здали життя.

І вже лишилися на місці нерухомо,

Затримавши в очах останні почуття.

 

 

05.10


Чи то літак, чи то вже зірка сяє?

А я повільно падаю униз.

В моїх очах твоя зоря згасає,

В моєму серці більш немає сліз.

 

 

Якщо ти інший, то і я не вірна,

Якщо ж ти той, то мабуть я сліпа.

Я наче дівчинка тихенька і покірна

Що мріє вірить у твої слова.

05.10

 

Тріпотять пелюстки у долонях

І кохання обернулося на мить

Й хоч я знову ніби у полоні

Але серце більше не горить

Більше серце пам’яттю не плаче

І не сипле сльози на вуста

Може, я тебе колись й пробачу

Та душа для тебе вже пуста

Ніч скотилась.

Стигнуть зорі й падають на поле мрій.

Я стомилась,

З кожним сонцем гасить їх мій будневій.


Знову ніч.

Остання зірка не бажа летіти вниз.

Іскра з віч.

Бо завтра сонце не розтопче мрійних рис.

 

 

Ранок

Стрепенувся Світ, розплющив очі —

Здогадались люди про життя!

й кожен, кваплячись супроти ночі,

Закупорив в сльози каятя.


Розцвітало Небо й бадьорилось,

Поспішало Сонце на уста.

Бо вже інші очі в них дивились,

Бо Земля вже не була пуста!

 

Очевидець

Грохочуть літери,дикують, торохтять

І плаче гостре серце, і б’ються кислі зльози

Здається моїй ручці на все уже начхать,

Вона лиш спрагне жадібно моєї серце-дози:


Я відчував, як падає змучений світ,

Я чув,  як штормить небо в очах-горизонті..

Я бачив, як ангели спалюють звіт,

Про те, як калічаться  люди на фронті.

 



 

***

 

 

Про, що писати? Що весна за рогом?

Чи римувати бруд розталих мрій?

А може розказать, як під порогом

Зібралась швора згадок, наче рій?


І все жужать жужать, як спраглі мухи.

Хапають за теперішнє буття

І мов ключем, як ті брехливі духи

Розпатлують нитки мого життя.


Це крик душі? О ні, — це просто насміх!

Як глянути з гори до низу — в Рай.

Я б написать могла щось в’юнко наспіх,

Та бруд у пам’яті плямує будні вкрай.

 

 

05.10 Розмова

05.10


А що сказати тобі можу?

Я ще люблю, я ще жива.

Ще моє серце наче рожу

Вбиваєш ти, мов кропива.


Та ти не думай, я не плачу!

(Сама не знаю, чом брешу)

Коли тебе вже зовсім втрачу,

Тоді і сльози полишу.


А так, у думці день сплива,

А потім і зірки ловлю:

Чи то люблю, бо ще жива,

Чи то жива, бо ще люблю?!

 

05.10 Новина

05.10


Знаєш, мені сьогодні сказали,

Що я Тебе люблю.

Просто взяли і вказали

На те, що в думках я гублю.


Та я ж не могла не помітить,

Що в серці ще вогник горить?!

Коли у жеті він ще світить,

То, мабуть, душа ще бринить?!


Хіба ж я могла не почути

Ту «трель солов’я» в голові?!

Як серце могло не відчути

Кохання гаряче в крові?


Хоча, я не можу заснути

Все згадую, як спалось нам..

Хотіла б ті ночі забути,

Та пам’ять дарує їх снам.


А ще коли пишу тобі листи

Замість «Привіт» так хочеться узяти

З’єднати поміж сварки всі мости

І просто Тебе мовчки обійняти…


Та все ж, якби я кохала,

Якби колихалася кров

То я тоді б згадку хоч мала,

Що в серці вирує любов!


А так, мені просто сказали,

Що я Тебе досі люблю!

(Немовби, за слово спіймали,

Яке у очах я гублю..)